25 січня 2024 року Івано-Франківський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ТОВ “Агентство правових технологій” (видавець “Галки”) за позовом народного депутата Ігоря Фріса щодо спростування недостовірної інформації.
Наводимо повний текст рішення.
Справа № 344/385/23. Провадження № 22-ц/4808/189/24
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 січня 2024 року, м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів:
- головуючого судді Баркова В. М.
- суддів: Девляшевського В. А., Мальцевої Є.Є.,
- секретаря Гудяк Х. М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство правових технологій» на рішення Івано-Франківського міського суду від 16 листопада 2023 року, в складі судді Бородовського С.О., ухвалене в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області, у справі за позовом Фріса Ігоря Павловича до товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство правових технологій», Бондарчук Назара про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації,
ВСТАНОВИВ:
У січні 2023 року позивач Фріс І.П. звернувся до суду із позовом до відповідачів ТзОВ «Агентство правових технологій» та Бондарчук Назара, у якому просив визнати недостовірною та такою, що не відповідає дійсності, принижує його ділову репутацію інформацію, опубліковану в електронній інформаційно-пізнавальній газеті Galka.if.ua (галка.іф.юа) статтю від Руху “Чесно” наступного змісту: «Нардеп із Прикарпаття не підписав звернення про позбавлення нардепів ОПЗЖ повноважень,- Чесно», автором, якої зазначено Бондарчука Назара; зобов`язати ТзОВ «Агентство правових технологій» протягом десяти днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію шляхом опублікування в електронній інформаційно-пізнавальній газеті Galka.if.ua (галка.іф.юа) спростування недостовірної інформації наступного змісту: ТзОВ «Агентство правових технологій», як засновником видання www.galka.if.ua, було поширено недостовірну інформацію про те, що нардеп з Прикарпаття не підписав звернення про позбавлення нардепів ОПЗЖ повноважень».
Позов обґрунтовано тим, що позивач не належить до переліку народних депутатів, які не підтримують позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій, а, навпаки, є автором законопроектів про позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій. Позивач є співавтором трьох звернень до Голови Верховної Ради України щодо вирішення питання задля припинення повноважень народних депутатів України, обраних, зокрема, від політичної партії «Опозиційна платформа – за життя». Виходячи з цього вважає, що інформація, яка була опублікована відповідачем є однозначно недостовірною.
З огляду на вказані позивачем напрацювання, законопроекти, твердження відповідачів про те, що позивач не підписав звернення про позбавлення нардепів ОПЗЖ повноважень, який було доведено до великої кількості читачів, а також який спричинив багато негативних коментарів по відношенню до позивача в соцмережах, де і був поширений відповідачами, є недостовірною інформацією.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 листопада 2023 року позов задоволено частково.
Зобов`язано ТзОВ «Агентство правових технологій» в 10-денний строк з дня набрання законної сили рішенням суду опублікувати в мережі Інтернет на веб-сайті Galka.if.ua повідомлення: «Народний депутат із Прикарпаття Ігор Фріс не належить до числа тих депутатів, які не підписали звернення до Руслана Стефанчука про позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій»; недостовірною є інформація від 04/01/2023 на веб-сайті Galka.if.ua в статті під назвою «Нардеп із Прикарпаття не підписав звернення про позбавлення нардепів ОПЗЖ повноважень,- Чесно» про те, що «…Майже сімдесят нардепів відмовились ставити свої підписи під зверненням до Руслана Стефанчука про позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій. Серед них нардеп з Прикарпаття Ігор Фріс».
Стягнуто з «ТзОВ «Агентство правових технологій» на користь Фріс І.П. 536,8 грн. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ТзОВ «Агентство правових технологій» адвокат Воробйов Є. Л., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволені позовних вимог Фріс І.П.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно надано юридичну оцінку вимогам позивача. Аналізуючи рішення суду, можна дійти висновку, що суд керувався не доказами поданими сторонами, а вдався до власних оцінок чи припущень, чим вийшов за межі позовних вимог при розгляді цієї справи, що свідчить про його упередженість в цій справі.
Окрім того, докази які були надані позивачем, а саме копії законопроектів, листи та звернення, не стосуються предмету спору, а тому є неналежними доказами у розумінні статті 77 ЦПК України. Також, за переконанням апелянта позивач не надав належних доказів того, що він підписав звернення Олега Дунди, яке було адресовано до Голови ВРУ Руслана Стефанчука. До того ж, матеріали справи не містять жодного доказу наслідків для позивача у вигляді зниження його авторитету, завдання йому моральних страждань.
Апелянт також вважає, що рішення суду не тільки не відповідає критеріям ЄСПЛ та законодавства України, а й містить ознаки цензури, оскільки публікація відповідача була нічим іншим, як продовженням обговорення суспільно значимої інформації, яку опублікувала ГР «Чесно» на своєму веб-сайті. Зокрема, акцент в статті за редакції ГР «Чесно» був зроблений на всіх членах партії «Слуга Народу» до якої входив і позивач, а відповідач трохи більше ніж ГР «Чесно» звернув увагу на позивача буквально дописавши його прізвище в своїй публікації. Тобто, не можна звинувачувати відповідача в тому, що це є його авторське дослідження теми, виходячи виключно з того, що змінено заголовок та додано одне речення «Серед них нардеп з Прикарпаття Ігор Фріс» та притягати до відповідальності за речення, які до того ж не були предметом оскарження позивача.
Отже, дана стаття може і містить елементи провокативного характеру, однак її не можна витлумачити як таку, що містить фактичні дані, оскільки вона є оцінкою дій і не містить ствердження про порушення позивачем норм законодавства, а лише дає можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб`єктивними переконаннями.
У відзиві на апеляційну скаргу представник Фріс І.П. адвокат Сторожук А. Л. вказує, що оскаржуване рішення суду є законним і обґрунтованим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду без змін.
За положеннями статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство правових технологій» адвоката Воробйова Є. Л. та керівника товариства Турія Р. Ф., які просили скаргу задовольнити, пояснення представника позивача адвоката Сторожука А. Л., який просив залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних (далі – Конвенція) свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
У статті 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.
У статті 201 ЦК України встановлено, що, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, а статтями 297, 299 ЦК України передбачено право на повагу до гідності та честі, а також право на недоторканість ділової репутації.
Право на недоторканість своєї ділової репутації відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Це право за своєю природою може належати не лише фізичній, але й юридичній особі, оскільки воно може бути використано суб`єктом господарювання як спосіб судового захисту щодо поширення інформації, яка шкодить його діловій репутації.
При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року в справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19).
Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (частина перша статті 200 ЦК України).
Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, встановити факт поширення недостовірної інформації та факт того, що поширена інформація стосується саме особи позивача і що поширена інформація порушує особисті немайнові права особи позивача або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, при цьому саме позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем.
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.
Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.
Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.
Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.
У рішенні від 08 липня 1986 року у справі Lingens v. Austria (заява № 12/1984/84/131) ЄСПЛ розрізнив факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. У цій справі ЄСПЛ зазначив, що: «Суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе».
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17 (провадження № 61-48302св18) зазначено, що: «Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Конвенції, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом – це передумова плюралізму поглядів».
У постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 757/43705/19 (провадження № 61-9538св20) зроблено такі висновки: «Під час розгляду справ про захист ділової репутації шляхом визнання інформації недостовірною завданням суду є забезпечення балансу прав та свобод учасників інформаційних правовідносин щодо недопущення поширення інформації, яка не відповідає дійсності, – з одного боку (приватний інтерес), а з іншого – недопущення ситуації, коли такі позови використовуються з метою обмеження загальних засад свободи слова, права громадськості бути обізнаною (публічний інтерес). Розглядаючи зазначені спори, суд зобов`язаний виважено підійти до необхідності обмеження свободи вираження поглядів та ретельно обґрунтувати ухвалене рішення щодо наявності в інформації, яка визнається недостовірною, ознак реального завдання шкоди репутації, порушення прав інших осіб, з метою забезпечення професійного захисту журналістики та недопущення надмірного втручання в право громадськості на отримання інформації».
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.
Так, фактичне твердження – це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт – це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
Судження – це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом – це передумова плюралізму поглядів.
Будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 759/16306/21-ц.
Звертаючись до суду із позовом, позивач посилався на те, що на сайті відповідача опубліковано статтю із назвою: «Нардеп із Прикарпаття не підписав звернення про позбавлення нардепів ОПЗЖ повноважень,- Чесно».
Як на підставу позовних вимог Фріс І.П. посилався на те, що назва статті у сукупності із його згадкою у першому абзаці тексту статті містять інформацію про те, що він не підписав звернення про позбавлення нардепів ОПЗЖ та проросійських політичних партій повноважень. При цьому відповідачі зазначену інформацію не перевіряли та не звертались до нього за відповідними коментарями, що свідчить про недостовірність такої інформації. Вважав, що зміст статті є образливим для нього, оскільки він є публічною особою народним депутатом України, упередженим та спрямованим на формування негативного іміджу і негативного суспільного ставлення, псують його ім`я в громадській думці.
Встановлено, що в першому абзаці статті розміщеної в електронній інформаційно-пізнавальній газеті Galka.if.ua за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3 з назвою: «Майже сімдесят нардепів відмовились ставити свої підписи під зверненням до Руслана Стефанчука про позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій. Серед них нардеп з Прикарпаття Ігор Фріс».
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні докази відмови позивача від підпису звернення до спікеру парламенту; відповідачем не надано доказів здійснення ним журналістської діяльності з підстав та у спосіб, що визначені відповідним законодавством в той час коли позивачем доведено порушення відповідачем правил журналістської етики, оскільки розповсюджена інформація є упередженою та містить необгрунтовані звинувачення; інформація про відмову позивача є неповною, відтак – недостовірною, а лист народного депутата О. Дунди такої інформації не містить. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інформації виходив з того, що заголовок статті не містить вказівки на позивача, а тому є оціночним судженням.
Проте з такими висновками суду погодитися не можна.
Так, стаття відповідача в своєму тексті містить посилання на використані джерела з інформацією Руху Чесно щодо початку збору підписів за позбавлення повноважень народних депутатів представників забороненої ОПЗЖ в якому зазначені особи, які підписали звернення, а також інформацію про тих, хто не підписав таке звернення серед яких зазначений й позивач.
Крім того, відповідачем надана суду першої інстанції відповідь народного депутата України О. Дунди на запит головного редактора сайту chesno.org (Рух Чесно) від 02 січня 2023 року № 02-01/2023 в якому він вказує, що додає списки депутатів, які станом на 02 січня (а.с. 92). У списку тих, хто не підписав звернення зазначене прізвище позивача (а.с. 93).
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доводити так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Позивачем належних та допустимих доказів того, що він підписав вищезгадане звернення О. Дунди, суду не надано.
Причини відмови від підписання цього звернення правового значення для справи не мають, оскільки в спірній статті про це не йдеться, а своїм правом на відповідь у тому самому засобі масової інформації позивач не скористався.
Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про державного службовця, що виконує або виконував свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних осіб, проте не можна стверджувати, що державні службовці свідомо піддають ретельному обстеженню кожне своє слово чи дію в тій самій мірі, як це роблять політики, і, отже, до них повинні застосовуватись ті самі механізми, що й до останніх, коли йдеться про критику їх діяльності. Державні службовці повинні користуватися громадською довірою в умовах, позбавлених надзвичайного занепокоєння, що зробить вдалим виконання ними своїх завдань. Отже, може постати необхідність у їх захисті від образливих словесних нападок під час виконання ними своїх обов`язків (Janowski, п. 33, and Nikula v. Finland, no. 31611/96, п. 48, ECHR 2002-11).
За положеннями статті 29 Закону Украіїни «Про інформацію», суспільство має право на отримання суспільно необхідноії інформаціії і предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності Украіїни; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.
Водночас суспільство також має право на отримання інформації, яка відповідає дійсності та надає можливість суспільству здійснити її оцінку самостійно на основі всіх фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації та її значення для суспільства. Тому так важливо, щоб інформація, яка розповсюджується будь-ким, а особливо засобами масової інформації або лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями, відповідала дійсності, з одного боку, а з іншого, – була суспільно значуща та задовольняла попит суспільства на необхідність контролю за діяльністю державних органів та їх посадових осіб.
За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб, є суспільно важливою, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики й оцінки поведінки є ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина.
Публічні особи, державні службовці повинні бути готовим до підвищеного рівня критики, зокрема у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства й підвищеної зацікавленості суспільства їхньою діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар`єру публічної особи, погодилися на таку увагу, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі No757/22307/17-ц.
Як зазначено позивачем у позовній заяві та встановлено судом першої інстанції, викладена в статті інформація становить значний суспільний інтерес, особливо в умовах війни росії проти України.
Європейський суд з прав людини 02 червня 2016 року (остаточне – 17 жовтня 2016 року) ухвалив рішення у справі № 61561/08 «Інститут економічних реформ проти України», де, розглядаючи питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції існує мало можливостей для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес, при цьому високий рівень захисту свободи вираження поглядів буде надаватися у випадках, коли висловлювання стосуються питання, що становить суспільний інтерес.
У цьому рішенні суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Оціночне судження не може бути доведене, це порушує саму свободу думки, яка є основною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції.
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що стаття відповідача: «Майже сімдесят нардепів відмовились ставити свої підписи під зверненням до Руслана Стефанчука про позбавлення повноважень депутатів, які були обрані від заборонених проросійських партій. Серед них нардеп з Прикарпаття Ігор Фріс», містить в собі оціночні судження і не містить фактичних тверджень, оскільки стосується позивача, який є публічною особою та висвітлює питання, яке становить значний суспільний інтерес, а відтак рішення суду першої інстанції необхідно скасувати повністю та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство правових технологій» – задовольнити.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 листопада 2023 року – скасувати.
В задоволенні позову Фріса І.П. до товариства з обмеженою відповідальністю «Агентство правових технологій», ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації – відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05 лютого 2024 року.
Судді В. М. Барков, В. А. Девляшевський, Є. Є. Мальцева
Читайте також: Нардеп Фріс програв суд журналістам івано-франківського видання “Галка” (ФОТОРЕПОРТАЖ)
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
