Вісім фільмів, які слід подивитись замість “50 відтінків сірого”

By Турій Роман 20 Лют, 2015 19:28

Вісім фільмів, які слід подивитись замість “50 відтінків сірого”

Схожі публікації

Loading...

The Insider пропонує добірку важливих і майже незнаних фільмів різної ступені еротичності, на тлі яких навіть не сильно помічені стрічки штибу “Інтиму”, “Сорому”, “Секретарші” чи “Ночей в стилі бугі” видадуться загально знаним мейнстрімом.  

“Повернення” (реж. Шон Еванс, 2006)

Тихий майже-шедевр британського кінематографа, що виріс із однойменної, відзначеної на багатьох локальних фестивалях  короткометражки, і який залишився абсолютно непоміченим тут.

Художник-початківець Бен розходиться з дівчиною, страждає на безсоння і, аби хоч якось згаяти час, влаштовується на нічну зміну в супермаркет. Там він зустріне багато колоритних персонажів серед персоналу, одна з них – дівчина Шерон, в яку з часом герой і закохається, та головне не це: він навчиться – у фантазіях, а чи й наяву, яка, зрештою, різниця? – зупиняти час, у буквальному сенсі заморожувати покупців у певних позах, розглядати їх, та головне – використовувати вродливих жінок в якості натурщиць, що їх він натхненно і у великих кількостях – але й дуже талановито, зазначимо – буде малювати.

Мистецький soft-вуаєризм, абсолютна протилежність тому, що ми бачили в класичній стрічці Пауелла “Peeping Tom”. Маємо справу не так із сублімацією – для таких “діагнозів” тут все занадто ніжно і цнотливо, як із правом митця видозмінювати і покращувати реальність.

Можливо, короткометражка і концентрованіша, але повний метр дозволяє довше побути в декораціях грайливої, еротично наснаженої меланхолії. Рідкісної атмосфери кіно.

“Ерос” (реж. Вонг Карвай, Стівен Содерберг, Мікеланджело Антоніоні, 2004)

Інтернаціональний проект, три короткометражки по тридцять хвилин, зафільмовані  не просто режисерами першого ешелону, а режисерами-глибами, тими, хто може похвалитись відточеним роками, якщо не десятиліттями, фірмовим стилем і вірним колом послідовників. Три історії, три типи чуттєвості – не так навіть сексуальної, як просто – культурно-емоційної, хоча еротична складова домінує скрізь.

Китаєць Карвай – й щемка історія “Рука” про  кравця і повію, про руку, яка вміє робити добре, і руки, які шиють найкращі сукні, – азіатська вигадливість, честь і фатум.

Американець Содерберг – і трагікомічна історія “Еквілібріум” про чоловіка в депресії (чудовий Дауні-молодший) і візит до психоаналітика – англосаксонська іронія і сексуальність як проблема.

Італієць-класик Антоніоні – і притчеподібний, знятий за сценарієм легендарного Тоніно Гуерра “Небезпечний зв’язок речей”, де є чоловік, дві жінки, молодість і супутні цьому пастки життя – європейська, сказати б, декамеронівська вітальність.

Очевидно, у всіх цих режисерів є роботи значно сильніші і важливіші, хто ж сумнівається. Але в певній необов’язковості цих замальовок якраз і криється їхній найбільший шарм і чарівність. Тут сказано занадто багато важливого, хоча “занадто” – це геть не про “Ерос”. Взірцевий альманах.

“9 пісень” (реж. Майкл Вінтерботтом, 2004)

Фільм-лакмусовий папірець, кіно-тест на те, що ви вважаєте еротикою, а що ви нею вважати відмовляєтесь. Невтомний і неможливо еклектичний британець – а в його доробку і “Дорога на Гуантанамо”, і “Трістрам Шенді” – зафільмував на цифрову камеру виступи вкрай пристойних британських інді-груп, із Elbow і Franz Ferdinand включно, додав роздуми головного героя про Антарктиду, та головне – густо замісив це на чималій кількості сексуальних сцен, знятих так само – наче це саме життя, а режисер просто підглядає.

Критики обурились, комусь здалося, що перед  нами злегка завуальоване порно (є легенда, що актори таки робили це насправді), без крупних планів, але й так все, мовляв, зрозуміло.

І тут як подивитись: з одного боку, маємо ідейно невиразну “натуральщину”, голу, перепрошую за каламбур, псевдо-мистецьку претензію, де герої імпровізують і говорять от просто ні про що;  та з іншого – перед нами вдалий експеримент із занурення у буденність сексуального, яке може бути таким же холодним і пласким, як той необжитий далекий континент. Притча не притча, символізм не символізм, але що не кажіть – цікава і дражлива річ, якщо не акторська, то режисерська пристрасть там відчувається сповна. І пісні дуже хороші.

“Таємні щоденники місс Енн Лістер” (реж. Джеймс Кент, 2010)

В тому, що ББС вміє робити найвищої проби фільми, ми ніколи не сумнівались – хоч “Холмса” з “Білою королевою” згадайте, хоч давнішого “Уайльда”. І “Таємні щоденники” ще одне вагоме тому підтвердження – не просто костюмована драма, не лише  добре втілений на екрані шмат англійської історії, а серйозне кіно, проблемне і майстерно відлите у давно вподобані форми.

Про землевласницю-лесбійку, якій не пощастило народитись в Англії на початку 19 століття, закохатись у жінку і чекати іі півжиття, поки та не стане удовою, паралельно покращуючи свій соціальний статус і все глибше западаючи у безпросвітну самотність; але якій, врешті, стало сил самотужки отримати блискучу освіту і таки влаштувати особисте життя.

Зроблене зі смаком, делікатне кіно, що його режисер, автор нещодавніх прекрасних “Завітів юності”, розказав історію не так про “нетрадиційне” кохання і виклик добі, як про бажання людини бути щасливою, про право кожного – і жінки особливо – на власний вибір. Хай це все і було початково записано тайнописом у приватному щоденнику – суті це не змінює.

Отой патріархальний і милий нам діккенсівсько-остіновський світ, як виявляється, знає  і такі відтінки, приховує і такі історії; і вони, очевидно, непоодинокі. Наче отримуєш від давнього друга, який сто років нічого не писав, чудову звістку.

“Гольціус  і Пеліканяча компанія” (реж. Пітер Грінуей, 2012)

Чого лишень Грінуей не пробував, от і еротичних – тою чи іншою мірою – картин у нього було вдосталь: і “Контракт рисувальника”, і “Повар, злодій, його дружина і її коханець”, і найсвіжіший “Ейзенштейн в Гуанахуато”. Хоча “Гольціус”, певно, все ж найбільш концентрований із них, найбільш рафінований, і безкінечно далекий від красивої порнографії – це щось таке, як “інтелектуальний” еротизм, “розумна еротика” і заразом дослідження суті самого явища. Недарма наріжною категорією тут виступає видовищність, високий, визначальний для культури вуаєризм, адже аналіз і осмислення – це ж і є зазирання вглиб, за поверхню, за одежу.

Бо що за історію нам розказують? Великою мірою, реальну: про голландського гравера кінця 16 століття Хендрика Гольціуса, який, аби вибити фінансування під типографію, обіцяє маркізу Ельзаському розіграти зі своїми колегами і друзями перед ним сценки з першої надрукованої книги – Старого Завіту.  Сценки, вочевидь, еротичні: Адам і Єва, Лотт і його доньки, Даліла і Самсон, Саломея і Іоанн Хреститель. Вони стають вузлами дії, але до цього додаються і стосунки трупи і маркіза, що вони неймовірно ускладнюються протягом підготовки вистав.

Гравюри, які мають проілюструвати книгу, яку розігрують на сцені і реалізацію чого ми бачимо на екрані; і театр, який стає реальністю (коли голови рублять по-справжньому), а для нас, кіноглядачів, і просто найвищою художньою правдою  – оце змішування, перетасовка мистецтв, постійний вихід за конвенційні рамки Грінуею вдається неймовірно круто, особливо, коли він не забуває про людські емоції. А в “Гольціусі” все саме так.

Дещо віддалено подібне і на сучасному матеріалі можна побачити в “Зустрічах після опівночі” Яна Гонсалеса, але то лишень бліда тінь – грінуеївська рука художника цілком може потягатись у майстерності з голландськими майстрами.

“Люсія і секс” (реж. Хуліо Медем, 2001)

Замість “секс” в назві можна підставити і слово “любов”, і навіть замацане “життя” – у Медема вийшов якщо й  не гімн, то точно похвала середземноморському всепереможному бажанню бути щасливим, хай і через нелегкі містичні осяння, хай і з не найоптимістичнішими стартовими позиціями.

Люсія дізнається про смерть свого хлопця і в пошуках хоч якоїсь розради вирушає на острів – перед нами розгортається травелог, фільм-мандри, що відбуваються і географічно, але й всередину себе, а ще – крізь товщі часу. Бо на острові Люсія не лише зустріне свого “химерного двійника” Елену зі схожою долею, але й захоче, пірнаючи в нього, переграти власне минуле, пер-любити і пере-сотворити, “пере-жити” життя (а отже, і любов, і секс).

Точніше, так хоче, аби ми думали, сам Медем, тільки на перший позір хаотично перетасовуючи події і викручуючи хронологічну лінію – насправді ж, він закільцьовує її, зав’язуючи у вузол.  Поперемінно підставляючи на роль головного героя то Люсію, то Елену, а то й загиблого(?) Лоренцо – письменника, який оцим своїм заняттям відчутно збільшує варіативність режисерських і сюжетних кульбітів.

Якщо якась стрічка з минулого десятиліття і повинна стати поруч із улюбленим “Випускником” чи “Небезпечними зв’язками”, то це саме фільм Медема  – сонячно-тужлива картина про Жінку, Відповідальність і Долю нерівного режисера, наділеного, проте,  непересічним мистецьким чуттям.

Таємна пристрасть” (реж. Анн Фонтен, 2013)

Ліл і Роус – Наомі Уоттс і Робін Райт – найближчі подруги з дитинства, такими вони й ідуть по життю, поки в якийсь момент, залишившись без чоловіків і з дорослими синами, не усвідомлюють, що кожна хоче бути – жити, спати – із сином іншої. Скандал, аморальність, переступ, злочин? Всього потроху, але поки оточуючі не дізнались..

Француженка Фонтен має смак до в міру епатажних стрічок, таких собі еротік-нормкор, що їх може дивитись найширша аудиторія  і де сексуальна проблематика настільки ж зав’язується на щоденному існуванні, наскільки й на абстрактних питаннях моралі як такої. Її давнішу і не менш симпатичну “Наталі” перезняв Атом Егоян під назвою “Хлоя”, засвідчивши важливість художньої оптики режисери щодо конкретних наріжних питань. Якщо заборонено, але дуже хочеться, то можна? А соціальні табу слід порушувати, якщо готовий платити відповідну ціну? І що – ми все ж у відповіді за тих, кого приручили?

Несподіваний інваріант Едіпового комплексу, а заразом і комплексу Федри, журлива, хоча й світла історія, що базується на книжці нобеліатки Доріс Лессінг і розіграна не останніми акторами. Так, недодумана і з потенційною ідейною пасткою (на що прирікаються сини?), так, з відкритим фіналом, але чесна і без моралізаторства. А це вже, погодьмося, рідкість.

“Нічний буйвол” (Хорхе Ернандес Альдана, 2007)

Густий, місцями аж занадто душний фільм про пристрасть як вирок і муку, про любов, з якою треба боротись і якою – без жартів – треба займатись постійно, аби наситити внутрішнього звіра, який все одно буде хотіти ще. От дійсно – не магічний, а таки магнетичний реалізм – піт, секс, бруд, хвороби, зради – і відірватися від цього годі.

Мануель – чистопородний самець, який накидається буквально на все,  що рухається, включно з дівчиною свого друга Грегоріо і його сестрою. Останній, хворіючи на тяжку шизофренію, коїть самогубство, залишаючи майже-брату подарунок у вигляді “коробки пам’яті”: фотографії, хаотичні записи, дивні поезії. З часом щось починає загрожувати життю “буйвола” – чи то друг-покійник, чи то ті, кого він встиг зрадити за все життя, а чи й сама совість.

Венесуелець Альдана зняв міцне дебютне кіно, яке хоч і черпає з “нових латиноамериканців”, від Альмодовара до Куарона й Іньяріту, але вторинністю не позначене геть: дуже свіжа, відверта робота, “не в м’яч, а в кістку”.

З такою першоосновою це й зрозуміло – роман славетного Гільєрмо Арріагі, сценариста “Вавилону”, “21 граму”, “Трьох могил”, суть якого добре сформульована у назві ще однієї його роботи – “Сука-любов”: саме вона спускає всі інстинкти,  вона змітає всі охоронні бар’єри, вона не дає продихнути, збиваючи з ніг. За нею можна триматись, як це робив хворий Грегоріо, але вона ж і підштовхне, затягне в безодню. Якою сама, насправді, і є.

“П’ятдесят відтінків сірого” (реж. Сем Тейлор-Джонсон, 2015)

А що ж наш ньюсмейкер? Що наша свіжа варіація на тему Попелюшки – з туфельками, але й іншими не менш важливими атрибутами? Чому її можна цілком безболісно не дивитись?

Ну по-перше, варто сказати, що фільм вийшов таки кращим за книгу – якщо та була все ж явищем цілком соціологічним, що натякала на потребу певної аудиторії в конкретному продукті і з художністю взагалі не загравала, то екранізація все ж пішлатрохи далі – дались в знаки і основна професія режисерки, яка є знаною художницею, та й саундтрек – Ельфман, Леннокс, Бейонсе – вийшов гідним уваги. Але на цьому відносні плюси закінчуються: в стерильних кімнатах Грея відбувається таке ж стерильне і – що вже ніяк не можна пробачити фільму з такою претензією – нудне дійство, яке не знає про існування тисячолітніх культур й розгортається наче у вакуумі: жодного тобі культурного підморгування, жодної продуктивної алюзії, чисте ковзання по поверхні.

До речі, про поверхні, бо тут саме час сказати оте “а по-друге”: “П’ятдесят відтінків”, попри буцімто демонстрацію глибин жіночої чуттєвості, шкідливе і непереконливе саме тим, що пропонує достоту просту – навіть простацьку –  візію конструювання щасливої, а чи й травматичної особистості: ти сирота і в тебе був ранній нерівний секс – біда, твій партнер знає, що і як робити, і ти не боїшся відкритись – щастя.

Така апологія майже біологічної детермінації навіть Фройду не снилась. От і виходить, що   на тлі письменниці Джеймс – а за нею і режисери Тейлор-Джонсон – Анна Гавальда, та й навіть яка-небудь Сесілія Ахерн виглядають мислителями рівня Сартра чи Бердяєва.

Тут нема відвертості і скандальності “Нічного буйвола”,нема поетичності “Еросу”,  нема чуттєвості “Люсії і сексу” – натомість є рівень агітки з сайтів штибу “Відкрий в собі жінку”; воно, певно, теж треба, але ж усьому своє місце.

“50 відтінків” не провал, але це й не середній рівень: смаків – можливо, але точно не масового кіно і не популярної літератури. Це тверда трійка і знизування плечима, мовляв, “ну якщо воно вам подобається..”

Чекаємо будь-чого іншого, але не продовження трилогії  – он хоча б і грінуеївського “Ейзенштейна в Гуанахуато” – і дивимось фільми з вищенаведеного списку. Ось де дорогоцінні скарби насправді зариті. Ось де любов і біль.




Схожі новини:

В Чорнобильській зоні активними темпами відновлюється дика природа:...
Користувач YouTube Том Уілсон (Tom Wilson) опублікував кліп...
У 2013 році законодавчі органи Федеративної Республіки Німеччина...
Офіційний трейлер спеціального різдвяного епізоду популярного серіалу Шерлок...

Loading...
By Турій Роман 20 Лют, 2015 19:28


Загрузка...

Написати коментар

Нема коментарів

Наразі немає коментарів

Будь першим, залиш коментар!

Написати коментар
Перегляд коментарів

Написати коментар

Ваш E-mail не буде публікуватись
Позначені поля є обов'язковими*

WP-SpamFree by Pole Position Marketing



новини партнерів

Фейсбук

Google +