Цикл розповідей про Південну Америку від Вадима Войтика продовжуємо розповіддю про подорож на найвищу вершину Болівії – гору Чакалтая.
Ні фізичною формою, ні бажанням я ніколи не прагнув в альпіністи. Кількаразові сходження на вершини українських Карпат а-ля Сивуля, Синяк чи, само собою, Говерла цілком задовольнили моє прагнення до вершин у буквальному сенсі цього слова. Але бути в Ла-Пасі і не побувати на найвищій вершині Болівії – це вже занадто.
Чесно кажучи, підкорити аж 5400 метрів виявилось простіше, ніж зійти на Говерлу. Хоч це і фактично дві з половиною Говерли. А все тому, що в 1930-х роках якась мудра голова вирішила збудувати тут гірськолижний курорт. Найвищий у Південній Америці і точно що найближчий до екватора.
Тож від Ла-Паса – а він, я нагадаю, лежить на висоті 4200 метрів – сюди збудували дорогу. Ну як збудували – протрамбували, прогризли, прокопали. Дорога грунтова, але ж є. І доходить вона до відмітки в 5200 метрів. Відки вже дійсно треба прочалапати на вершину.
Місця довкола – дика краса, інакше не скажеш.
Трапляються огороджені території. В Болівії прийнято городити паркани з каміння, як у наших гуцулів – із дерева.
Якісь самозахоплення, принаймні так колись виглядала половина кримського степу.
Дитячий майданчик в пустощах. Певне, були вибори.
Дорога калька разів перетинає струмочки.
Я не геолог, але певне тут якісь залізні породи виходять на поверхню.
Їдемо далі.
Дорога стає все більш схожою на знамениту Дорогу смерті, яка не так і далеко. Всі знають, що тепер це ще один популярний атракціон, можна з’їхати на велосипеді. Але я все ж утримався від такого щастя.
Але нашо нам та дорого смерті, як є ця?
Тут постає питання щодо відчуття на висоті в п’ять кілометрів. Мушу сказати, що я начитався щодо методів боротьби з гірською хворобою та вжив наступні засоби. По-перше, маршрут я склав у такий спосіб, що підвищення висоти відбувалось поволі. Читав, як люди, котрі прилітали в Ла-Пас, буквально конали у готелях і чхати хотіли на будь-які екскурсії. Тож сюди я їхав з Куско, автобусом, метр за метром підвищуючи “градус”.
По-друге, помічним вважається інтенсивний курс вітамінів, який я теж їв останній місяць. І по-третє… Ну а по-третє я вам не скажу )).
Доїхали. Оце і є притулок і так би мовити гірськолижний курорт. Пишуть, що працює він лише кілька місяців. Але з побаченого можна впевнено казати – вже не працює. Бо снігу нема вже кілька років. Льодовик на горі Чакалтая на 80% розтанув ще 10 років тому. Ну і 20, що лишилися, мене заледве дочекались.
Поповзли. От здавалось би: і вітаміни, і всі інші засоби – а йдеш десять кроків і мусиш перепочити. Бо дихання не вистачає взагалі. Добре, що в голові не паморочилося.
Ну і вершина. Не без гордості скажу, що най я не був першим – але точно не пас задніх. Чакалтая наша! Інше питання, що насправді це – лише одна з вершин Чакалтаї, не найвища. Але телефон в мене показав рівно 5400 метрів.
Найвищий у Південній Америці бугельний підйомник. Навряд чи працюючий.
А ось вид на головну і найвищу вершину, 5421 метр. Трішки снігу там ще є. Болівійці переконані, що саме з неї списано логотип кінокомпанії Парамаунт. Подивіться на знімку на початку цього поста – дійсно схоже. Але це не так, само собою. Чо Парамаунту шукати в Болівії, коли штат Юта поруч?
З вершини у гарну погоду видно навіть озеро Тітікака. І точно Ла-Пас, і половину Болівії в купі (а Болівія, до речі, входить в топ-25 найбільших країн світу). Однак у нас погода була так собі, тому і цим пейзажам варто тішитись.
Поїхали назад, до Ла-Пасу.
Тубільці тирять пісочок. Як у нас. Одна дитинка чатує на купі, поки тато з мамою махають лопатами. Друга – в кабіні самоскида.
Котик пантрує дорогу.
Ще півгодинки – і ми в центрі міста. Думаєте це все? Аж ніяк. Далі буде!
ФОТО ТИЖНЯ
