Полон – це дуже важка психологічна ситуація. Людина не знає, чи буде жити у наступну хвилину, – Євгенія Бардяк

By Турій Роман 17 Лют, 2017 13:20

Полон – це дуже важка психологічна ситуація. Людина не знає, чи буде жити у наступну хвилину, – Євгенія Бардяк

Схожі публікації

Loading...

З початку неоголошеної війни на сході України військові та цивільні систематично потрапляли у полон до сепаратистів. Про катування, які вони пережили, важко слухати, не те що їх пережити. Щоб злочинці були покарані, а світова громадськість дізналася правду про події на сході України, група свідомих людей почали документувати свідчення колишніх полонених.

Серед них і голова Івано-Франківської обласної організації “Молода Просвіта” Євгенія Бардяк. В інтерв’ю «Галці» громадська діячка, медична експертка розповіла про діяльність Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі», відсутність належної медичної допомоги потерпілим, а також шокуючі історії людей, які пережили жорстокий фізичний та психологічний тиск зі сторони окупантів.

- Чому вирішили документувати свідчення колишніх полонених?

- У 2015 році зовсім випадково потрапила на семінар, де навчали правильно брати інтерв’ю. Мене запитали, скількох полонених знаю, та я не зрозуміла, про що йде мова. Так, йде війна, але я була окремо від тих процесів і навіть не підозрювала, що на Прикарпатті є хтось, хто побував у полоні. Після семінару вирішила все-таки вивчити це питання. Почала з того, що промоніторила місцеву пресу, і тоді зрозуміла: з Івано-Франківщини у місцях незаконного позбавлення волі було багато людей. Прочитала, як вони страждали, й не змогла залишитися байдужою. Перейнялась проблемою, це стало якимось особистісним. Коли починалися події на сході, я, попри бажання, не могла активно долучатися до волонтерства, бо маю маленьку дитину. Документування стало для мене можливістю зробити свій вклад у те, щоб побороти воєнний конфлікт в Україні і добитися справедливості для постраждалих.

Бардяк-5685

- «Молода Просвіта» є учасником Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі». У яких напрямках працюєте?

- Коаліція створена наприкінці 2014 року. Туди увійшло 17 громадських організацій та ініціатив. Переважно це об’єднання зі східних областей України та Києва. «Молода Просвіта» – єдина організація із західної України. Спершу ми були партнерами, а в грудні 2016 року члени Коаліції одноголосно підтримали наш вступ. Вважаємо це проявом довіри, що для нас дуже цінно.

Коаліція займається документуванням свідчень про порушення прав людини, наприклад, протиправного затримання та утримання людей у незаконних місцях позбавлення волі. В офіційних звітах ми не вживаємо слова «полон», бо війна в країні неоголошена.

Багато уваги приділяємо фактам присутності російських військ на території України для того, аби рано чи пізно була змога довести те, що саме Російська Федерація спричинила конфлікт і підживлює його.

Крім того, один із важливих напрямків роботи – донесення актуальної та правдивої інформації світовій громадськості, де, до речі, дуже активно працює російська пропаґанда.

Ми слідкуємо, щоб свідчення були зібрані належним чином і передані у національні, міжнародні правозахисні інстанції, які допоможуть відновити справедливість щодо постраждалих внаслідок війни.

На останньому стратегічному плануванні затвердили додатково ведення інформаційно-просвітницької діяльності та сталого діалогу задля примирення, подолання розбіжностей із мешканцями звільнених територій Донбасу.

- До людей, які пережили важкий психологічний та фізичний тиск, потрібен правильний підхід. Розкажіть, як говорити з людьми про наболіле, та які ще знання потрібні для роботи в Коаліції.

– Для тих, хто записує інтерв’ю, досвідчені психологи провели ряд тренінгів. Ми вивчали, як поводитися із людьми, які пережили травму. Колишнім полоненим важко згадувати деталі, вони часто уникають важливі моменти, бо коли згадують, то заново відчувають стрес. Це потрібно вміти сприйняти, правильно реагувати на емоційні стани, аби не нашкодити. Іноді бувають важкі інтерв’ю через почуту інформацію. Важливо навчитися звільнятися від цього. Хоч це знання нікуди не зникає, але слід вміти його осмислити, пережити, відпустити. Нас вчили як себе відновлювати, аби не було професійного психологічного вигорання. Коли починала опитувати, то ніби переживала кожну історію особисто. Тепер трохи адаптувалася і не беру вже так близько до серця.

Також усі інтерв’юери мають змогу пройти навчання з цифрової безпеки від міжнародної громадської організації HURIDOCS, яка працює з правозахисниками, журналістами та активістами.

Бардяк-5701

- Відомо, що в умовах неоголошеної війни у полон потрапляють не тільки військові, а й волонтери, журналісти, місцеві мешканці. Як найчастіше порушують права людей?

– Страждають різні категорії людей. Згідно офіційної статистики СБУ, в полоні побувало понад 3 тисячі людей, половина з яких – цивільні. Велика хвиля потрапляння в полон була у 2014 році і на початку 2015. В той період особливо жорстоко поводилися з людьми. До військових, призваних на службу, ставилися більш поблажливо, до добровольців – значно гірше. Полонених катували та принижували людську гідність. Відбувався сильний психологічний тиск. Умови перебування були жахливі: тримали по декілька тижнів чи місяців у підвальних сирих приміщеннях, гаражах, місця для спання – на картонках на землі чи стелажах. Годували мало, одноманітно і часто каша була із камінням, сміттям. Про гігієнічні процедури мова не йшла – люди тижнями не чистили зуби, не вмивалися. Чоловіків змушували до важкої фізичної праці. Коли транспортували виснажених полонених декілька годин у щільно тентованих Камазах у сильну спеку, то не давали води, не було змоги піти в туалет. Їх не били, але то було катування. Люди пили сечу, непритомніли.

полон

ФОТО З ІНТЕРНЕТУ

Серед опитаних був учасник батальйону «Донбас». Очевидно, що добровольцями йдуть сильні, вольові, свідомі свого вибору люди. Чоловік розповідав, що протягом чотирьох місяців в ув’язненні піддавався побиттю, але не настільки жорстокому, як деякі інші. Проте через постійну психологічну напругу він двічі намагався покінчити життя самогубством – емоційно було дуже складно.

Деякі військові розповідали, що їх утримували у гаражному приміщенні на території місцевого відділення міліції у Сніжному. На них тиснули морально. Одного дня сепаратисти привели цивільного місцевого п’яничку, бо він порушував комендантську годину і неналежно себе поводив. Його побили показово перед полоненими, прикували на вулиці до решітки і заборонили будь-кому до нього підходити. Була сильна серпнева спека, чоловік хотів пити та їсти. Наші військові, які виконували фізичні роботи на дворі, підносили тому нещасному воду. Після того, як сепаратисти пригрозили розстрілом, кожен боявся за своє життя і більше до прикованого не підходив. Побитий чоловік через кілька днів помер в агонії. Полонені змушені були спостерігати все те, що теж є катуванням.

Дуже мене вразила історія старшої жінки волонтерки не з Прикарпаття. Її та трьох чоловіків зупинили на блокпості, коли вони везли допомогу бійцям. Декілька місяців вона провела у полоні, але, на щастя, повернулася. Жінці садовими ножицями відрізали мізинець, ложкою намагалися вибрати око, били по руках, грудях, тілу молотком. Пройшло понад два роки, а гематоми так і не зійшли. Волонтерку змушували дивитися, як катують інших людей, слухати їхні крики, що, за її словами, було найжахливіше. Чоловіків, що їхали з нею, вважають безвісти зниклими – їх доля невідома…

Ще одна історія про викладача з Донбасу, який на роботі часто дискутував із охоронцем щодо гострих тем (націоналізм, українська мова тощо). Інтелігент відстоював проукраїнську позицію, а охоронець проросійську. Коли прийшла окупація, викладач потрапив у полон до того охоронця. Останній знав його життєву позицію і розумів наскільки людина переконана у своїх поглядах. Освітянин зазнав жорстоких знущань. Розповідав, як одного разу вночі прокинувся від сильного удару кувалдою по грудях. Побої супроводжувалися цинічними фразами, наприклад, «привіт від бандерівців».

Інший житель окупованої області потрапив у полон, бо в мирний час проводив шевченківські читання, пізніше влаштовував автопробіги на підтримку українських військових. Місяць його тримали у підвалі. Дубинкою били по голові, поламали пальці на руках. Допомогу ніхто не надавав, гіпс не накладав.

Люди не знали, чи їх відпустять, що ускладнювало становище.

Одним із видів катувань є уявні розстріли. Його застосовували майже до всіх, кого я опитувала. Полоненому кажуть, що розстріляють у конкретній годині або просто ведуть на розстріл, ставлять до стіни та стріляють справжніми патронами поверх голови чи несправжніми по тілу. Людина в цей момент впевнена, що загине.

Полон – це дуже важка психологічна ситуація. Людина не знає, чи буде жити у наступну хвилину. Кожного можуть вбити у будь-який момент, бо полонені там ніхто, без прав і правил.

гіві

ФОТО З ІНТЕРНЕТУ

Має місце й гендерно-обумовлене насильство. Наприклад, торкання інтимних місць полонених, зґвалтування сторонніми предметами, вимушене справляння нужди у відро в присутності людей іншої статі.

Є свідчення про залучення дітей до воєнних дій. Неповнолітні були присутні й під час катувань.

80 % опитаних мною зазначили, що катування у 2014-2015 роках було заради катування. Заради задоволення тих, хто катує. Це прояв тваринницьких інстинктів. Жорстокі особи відчули вседозволеність, бо були впевнені, що не понесуть за це покарання.

20 % опитаних говорили, що було намагання перетягнути їх на іншу сторону, але вони не піддавалися впливу. Полонені спілкувалися з охоронцями, пояснювали, чому для них важливо відстояти українську незалежність. Декотрі адекватні охоронці прислухалися до таких думок, тому їх часто змінювали, щоб наші, бува, не переконали їх.

Сьогодні ще близько сотні людей перебуває в полоні. Дехто уже майже два роки там, і став заручником політичних процесів.

- Ви аналізували надання медичної допомоги людям в полоні та після звільнення. Яка з цим ситуація?

- Женевські конвенції гарантують людям отримання належної медичної допомоги у час воєнних дій. Полонені були пораненими на полі бою або зазнали фізичних катувань у полоні, пережили стрес, але повноцінного лікування вони, зазвичай, не отримували.

Розумієте, підвал – це ще й темрява, сирість, погані умови спання, обмежений доступ до свіжого повітря, погане харчування. Люди по декілька місяців були без зубної щітки, яку інколи давали одну на десятьох осіб. Нам розповідали історію про те, що близько 200 людей користувалися одним унітазом, який через деякий час забився. Уявляєте цей запах? У таких антисанітарних умовах виникали різні запальні процеси, загострення чи ускладнення хвороб. Лікаря охорона кликати не поспішала. Часто медиком була людина без медичної освіти, яку просто призначали виконувати функції. У кращому випадку приходила медсестра.

Ми задокументували історію про чоловіка, у якого наривав палець. Полонені мали поржавілий ніж, який знайшли у підвалі, пропалили його над свічкою та розрізали йому палець. Чоловік вже не мав сили терпіти.

Згодом сепаратисти зрозуміли, що все документується. Тому вони не відпускали одразу, як раніше, з полону тих, у кого були очевидні сліди побиття. Тільки, коли усе зійшло, полоненого могли відпустити.

Після звільнення людей організовано не обстежували. Не було впроваджено алгоритму, який би забезпечив належну оцінку завданої фізичної шкоди та психологічної травми. Хто не мав достатньо коштів – за допомогою так і не звертався. Ті ж, хто зверталися, зазначали, що лікарі не фіксували жодним чином отримання травм саме внаслідок катувань. Можу сказати, що під час навчання в медичному університеті нас не вчили, як діяти у таких ситуаціях. Тоді не було потреби. Сьогодні ж впровадження Стамбульського протоколу – міжнародного документу, який дає опис процесу фіксування пережитих катувань – є вкрай необхідним у медичній практиці. Результати фізіологічного і психологічного обстежень мають бути одним із доказів застосування катувань у розслідуванні злочину.

- Як знаходите людей з історіями та як відбувається документування?

- На початку по згадуваннях у пресі я склала список колишніх полонених з Прикарпаття, потім різними шляхами шукала контакти, телефонувала, домовлялася про зустрічі. Вони розповідали про своїх колег, давали їх контакти. Не всі готові говорити, дехто відмовляється. Проте хочу зазначити, що під час документування ми можемо за бажанням респондента не вказувати його імені, у звітах взагалі немає жодних імен, тільки шифр, а історії колишніх полонених у пресі ми згадуємо лише попередньо узгодивши з людиною, яка її розповіла.

Неможливо проводити інтерв’ю одне за одним, бо це психологічно важко і потрібен період, щоб відновитися. Документування – це дуже кропітка робота. Після проведення самого опитування, потрібно його розшифрувати і заповнити спеціально розроблену анкету, де є 11 розділів і загалом 99 запитань.

Уся отримана інформація строго конфіденційна. Про полонених у звітах згадуємо як справа № 1, № 5, № 22 і т. д. Це робиться як з етичних міркувань, так і для того, щоб убезпечити свідка від можливого тиску під час майбутніх судових процесів. Якщо людина піддавалася сексуальному насильству, то не хоче, щоб про це було відомо широкому загалу. Ми можемо згадувати цитати людей та імена тільки з їхнього дозволу.

Бардяк-5730

- Про скількох полонених з Прикарпаття вам відомо?

- Я маю близько півсотні контактів, 30 з них ми вже з колегами опитали, а інші відмовилися або ми з ними ще не спілкувалися про інтерв’ювання. Загалом Коаліцією опитано майже 300 колишніх полонених.

Навесні 2016 року я також опитувала Івана Чайковського (ред. “Галки” – він звинувачує начальника патрульної поліції Івано-Франківська у побитті, справу розглядає суд). З його свідчень пригадую, що на бійців напали під час виходу з Іловайська. Снайпер поранив Івана в руку, коли він тягнувся до автомата, щоб відстрілюватись. Російські військові взяли їх у полон та кинули у яму, де до того тримали продукти. Він перебував без отримання медичної допомоги у тяжкому стані близько доби. Рука була розірвана, в бруді. Рану довелося промивати сечею. Розумієте, які були умови? Хлопці пили воду зі ставу, куди скидали використані снаряди та де плавала здохла риба. Іншої води не було.

Мені сумно, коли Івана характеризують як колишнього “мєнта”. Він на той час вже не був міліціонером та з власної волі пішов у добровольчий батальйон. Їх одразу перекинули на передову, тренувалися вони тільки в Івано-Франківську. Я його сприймаю як добровольця, який був важкопораненим на полі бою і пройшов полон. Він міг померти під час обстрілу, від зараження крові, від больового шоку. Але йому вдалося вижити. Це добре. Тепер у нього є інвалідність другої групи. Коли я з ним спілкувалася, то його рука не функціонувала.

Боляче, що боєць з передової, який хоче відстояти свої права, подається сьогодні тільки як погана людина. Герої, очевидно, вигідні нам тоді, коли вони втрачають власне життя, здоров’я на передовій, замість наших синів, чоловіків, братів. Але коли їх треба везти безкоштовно у маршрутці, коли треба видати передбачену законом ділянку землі, коли вони починають відстоювати власні права, тоді вони стають дуже незручними. З них роблять антигероїв.

- Нещодавно з ніби-то полону повернулася іванофранківка Ольга Сворак. Що знаєте про цю неоднозначну історію?

- Про пані Сворак я дізналася у липні 2016 року. Колеги з Коаліції запитали, чи знаю таку людину, коли в Інтернеті з’явилося відео, де вона розповідає, що є полоненою і родом з Івано-Франківська. До того нам про неї не було відомо. Ми напрацьовуємо базу осіб, котрі зникли безвісти чи перебувають у полоні, аби нікого “не загубити” у цій війні. Формувалися списки для обміну, але, на скільки я зрозуміла, пані Оля не була в них включена, оскільки щодо неї на той час не надходило заяви про зникнення. Я знайшла контакти її батьків, аби уточнити, проте вони не забажали зі мною говорити на цю тему. Все інше знаю тільки з преси. Наразі ми не спілкувалися.

- Як визначаєте, чи людина говорить вам правду?

– Це дуже важливо. В одну локацію утримання люди часто потрапляли групами. Респондентів я опитую незалежно один від одного і зазвичай вони навіть не підозрюють, що я спілкувалася також з їхніми колегами. Якщо декілька людей однаково говорять про факти, значить це правда. Якщо є суттєві розбіжності, то ні. Зрозуміло, що не все до деталей можна пам’ятати. Одні розповідають по-одному, другі по-іншому, але все зводиться в одну картину. У мене був випадок, коли чоловік значно перебільшував, свідчення не знайшли підтвердження. Було й навпаки: коли мені говорили, що полонені їли руками з корита їжу, яку їм висипали туди з відер, то я в це не повірила. Але пізніше цю розповідь я чула і від інших. То була правда.

Під час опрацювання даних ми шукаємо всі можливі факти, які підтверджують і підсилюють слова свідка. Мова йде про відео, фото згаданих осіб, карти локацій, інші документи тощо.

- Для чого документувати свідчення колишніх полонених?

- Є тенденція, що відомих осіб, які чинили тяжкі злочини, фізично ліквідовують. Це Моторолла, Ґіві. Але ж не тільки вони катували. До таких правопорушників не може бути застосована жодна амністія. Свідчення проти них – це можливість відновити справедливість. Якщо не через національні правоохоронні органи, то через міжнародні, такі як Міжнародний кримінальний суд, що в Ґаазі.

Відомо, що історія переписується так, як вигідно діючій владі. Документування допомагає зберегти правду для наступних поколінь.

Ми вже підготували звіт «Ті, що пережили пекло», який перекладено і на англійську мову. Цей друкований матеріал активно поширюється на різноманітних офіційних і неофіційних міжнародних, всеукраїнських заходах, серед представників іноземних посольств на території нашої країни. У свою чергу «Молода Просвіта» презентує проект у районних центрах області. Таким чином ми привертаємо увагу до існуючих проблем в Україні, сприяємо розслідуванню злочинів, притягненню винних до відповідальності.

Світова спільнота мало знає про Україну. Воєнний конфлікт не вичерпався, а закордоном багатьом здається, що у нас уже все гаразд. На міжнародному рівні активно працює російська пропаґанда. Ми ж показуємо, що діється в Україні, через документування фактів. Свідчення кожної людини дає можливість донести до світової громадськості основну інформацію, що робить проблеми нашої держави видимими.

Важливо, щоб кримінальні справи були відкриті, а докази зафіксовані належним чином. Поки, очевидно, не усіх злочинців можна знайти, бо вони перебувають на недоступній окупованій території. Проте прийде час і винні будуть покарані.

Багато людей були у полоні, але не знають про інтерв’ювання та потрібність цієї справи. А свідчення важливо записувати якнайшвидше, бо пам’ять має властивість все негативне ховати дуже далеко, забуваються деталі, які з часом допомогли би покарати винних. Тому звертаюся до тих, хто пережив полон, і закликаю виходити з Коаліцією на зв’язок та допомогти нам у відновленні справедливості.

Бардяк-5681

- Які кроки слід зробити після звільнення з полону?

- Проблема в тому, що немає виробленого єдиного алгоритму, який веде полоненого з моменту звільнення до належної його реабілітації. Перш за все, має бути обстеження фізіологічного та психологічного станів, надання допомоги при потребі. Потім варто зафіксувати належним чином пошкодження, надати інформацію про це в правоохоронні органи, де має бути відкрита кримінальна справа. Крім того, потерпілому потрібно забезпечити юридичну, психологічну та медичну підтримку. Не можна тільки сказати: «Ми тебе звільнили – живи собі, людино».

Перед цим інтерв’ю я розмовляла з одним із респондентів, який вийшов після чотирьох місяців полону більше року тому. Він розповів, що й досі є моменти, коли ніби “накриває”, спогади того часу починають виринати і настає депресія. Тож обов’язково потрібно забезпечити довготривалу реабілітацію.

Ми, які й інші, хочемо, щоб винні були покарані, а моральні втрати потерпілих відшкодовані. Така кінцева мета. Для мене актуально, щоб належним чином надавалася медична допомога як у полоні, так і після звільнення. Це стосується й наших військових. Вони повинні розуміти, що існують правила поводження у час війни, є Міжнародне гуманітарне право, Женевські конвенції.

- Які плани у «Молодої Просвіти» на майбутнє у рамках роботи Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі»?

- «Молода Просвіта» вестиме інформаційно-просвітницьку діяльність. Треба працювати на звільнених територіях, розповідати людям, що Україна – цілісна країна, у нас одинакові цінності, ідеали, ми один народ та підтримуємо один одного. Це важливо, адже війна відбувається не лише зі зброєю у руках. Необхідно доносити правдиву інформацію до мешканців окупованої території. Рано чи пізно Донбас буде звільнено, але там залишаться “зомбовані” російською пропаґандою люди. Треба бути готовим працювати і з цією аудиторією. Це актуально.

Розмовляла: Марія ГУРЕЦЬКА

Фото: Юрій ВАЛЬКО

Бардяк-5727




Схожі новини:

Президент України Петро Порошенко заявив, що від початку...
На радіостанцію донецького аеропорту військові вивісили український прапор.
Предстоятель Київського Патріархату говорить, що через спільну боротьбу...

Loading...
By Турій Роман 17 Лют, 2017 13:20


Загрузка...

Написати коментар

Нема коментарів

Наразі немає коментарів

Будь першим, залиш коментар!

Написати коментар
Перегляд коментарів

Написати коментар

Ваш E-mail не буде публікуватись
Позначені поля є обов'язковими*

WP-SpamFree by Pole Position Marketing



новини партнерів

Фейсбук

Вконтакті


Google +