Лідер гурту «МЕРІ» Віктор Винник: «Обдерті стіни Франківська 90-х виглядали краще ніж сьогоднішні яскраві стіни торгових центрів»

By Вадим Войтик 18 Лип, 2014 22:49

Лідер гурту «МЕРІ» Віктор Винник: «Обдерті стіни Франківська 90-х виглядали краще ніж сьогоднішні яскраві стіни торгових центрів»

Схожі публікації

Loading...

Гурт «МЕРІ» вже давно впевнено зайняв свою нішу в українському музичному просторі. Їхні соціальні композиції як «Незнайомий мій брат» чи «Сестра» вийшли далеко за репертуар команди. Ці пісні вже співають вуличні музиканти, переспівають у мандрівках студенти чи просто грають на гітарах в гуртожитках. Нещодавно група видала у світ нову платівку під назвою «Кулями любов…».

Думками про своє студентське життя, погляди на сучасний Івано-Франківськ та про останні події в Україні поділився лідер команди – Віктор Винник.

– Ти п’ять років прожив у Франківську. З чим асоціюється цей період?

– В кожної людини період студентських років є найкращим. Тому Франківськ в першу чергу це затишок. От щойно їхав автом по вулиці Франка, яка є моєю улюбленою вулицею. Вся ця зелень, всі ці алеї… таке враження, що я завжди тут жив, воно для мене дуже рідне. Це не порівняти з кам’яними джунглями Троєщини (район Києва, – ред.) чи навіть з тим Львовом який є піднесено кам’янистим. А Франківськ – це якась таке тепло, яке обгортає тебе одразу.

– Чи можеш пригадати якусь особливу історію, яка трапилась з тобою в часі студентського життя?

– Коли вчився на худграфі Прикарпатського універу, то жив спочатку в одному гуртожитку. Він вважався кращим ніж скажімо гуртожиток № 2, про «безбашеність» якого ходила купа легенд. І на першому курсі він здавався нам чимось навіть страшним.

Так от якось нас з кількома друзями з гуртожитку виселили, бо на звільнені місця мали посилити когось по блату. Тому ми могли по кілька раз посилитись у профілакторій під чужими прізвищами. Уточню, що студент міг проживати там якийсь невеликий термін раз в півріччя. Дуже важливо було пам’ятати чергове ім’я та прізвище яке ти собі вигадав, щоб раптом не «попалитися» на прохідній, а також щоб отримати цінну картку на харчування. Тож після такого перебивання з тимчасовим житлом, нам вже не було куди діватись. Тож ми все ж таки наважились поселитись в другу «общагу» овіяну страшними легендами.

Там чи не кожного дня у нас траплялися дива. Виявляється можна було прожити більше місяця без світла взимку. Коли електроенергію вимкнули, оскільки підвал затопило водою і до щитка ніхто не міг добратися. То в цей час студенти прекрасно давали собі раду при свічках, яких за якийсь час вже не стало в найближчих магазинах. І пам’ятаю коли в якийсь момент в гуртожитку світло ввімкнули, то одразу у всіх кімнатах почувся одностайний гул. Не зрозуміло було, чи то від радості чи від суму.

Ще в нас у кімнаті якийсь час не було дверей. І нічого не пропадало з речей. Бо було якесь певне братство, всі всіх знали. І в результаті ті чотири роки стали взагалі найкращими. Цей капіталізм зі звірячим обличчям ще не прийшов до нас тоді. І це не тільки через те, що це була романтична молодість, інший час просто був.

– Ти у Франківську вже багато часу не мешкаєш. Маєш можливість його бачити зі сторони перебуваючи на гастролях. Скажи як він змінився за цей час? Що подобається, а що ні?

– Коли тут навчався, то на стометрівці довго стояв зелений паркан. Я завжди чекав, що от-от вже цього року його не стане, і ми побачимо, що за ним. Роки йшли, а паркан так і не зникав. Забрали його пізно, коли я вже покинув навчання. Там з’явилися якісь сучасні будиночки. Так от в той час Франківськ для мене прогресував. Не знаю з чим це пов’язане, можливо що він просто маленький і його прибрати легше (сміється).

Мінусом є, що центр Франківська став базарним. Це напевно пов’язано з тим, що не працює виробництво і наша країна пробує виживати на спекуляції. Оці всі торгові точки у новобудовах, пофарбовані в яскраві кольори, які в старій частині міста, там де Катедра. Воно все дуже дисгармоніює. Обдерті стіни 90-х виглядали краще, ніж сьогоднішні понтові яскраві стіни торгових центрів. Це несмак. Це мені нагадує палац Януковича, де поряд з твором мистецтва може лежати золотий батон.

– Сюди ти приїхав презентувати новий матеріал гурту «Мері». У вас цьогоріч вийшов новий альбом. Розкажи про це детальніше.

– Ну це матеріал не за 2014 рік. В нас останній альбом вийшов ще в 2010, тому це фактично такий собі лінивий підсумок 4-х річної діяльності. Тут у мене швидше творча зустріч з друзями в маленькому клубі, такий собі квартирник, де не тільки музика, а й спілкування. Такий формат мені зараз дуже подобається.

Коли ти створюєш групу, пробуєш грати для друзів на кухні, мрієш вийти на велику сцену з класними інструментами та звуком. Згодом це все з’являється. Після чого знову починаєш ностальгувати за тими старими часами. Де ти перед трьома друзями сидів на табуретці і грав на гітарі львівської фабрики «Трембіта». Це для мене дуже мило, сентиментально. Вже відіграв так у Чернівцях і Рівному. Бачу, що людям такий формат теж цікавий.

– Чи брав якусь участь у останніх протестних подіях в країні?

– Мінімально брав в перших днях грудня, коли все тільки розпочиналось. У Львові був свій стихійний майдан. Там під гітару я виконав кілька пісень і все. Потім принципово не брав у тому участь. Непогано про це висловився Кузьма «Скрябін», який сказав, що не можна плутати дискотеку з революцією. Треба пам’ятати, що пісня має серйозний заряд, але вона залишається всього лиш піснею. Якщо б Майдан продовжував співати коломийки, то нічого б так і не відбулось.

Всі музиканти мають право робити те, що вони вважають за потрібне. Проте особисто думаю, якщо я не був у перших рядах з революціонерів які загинули, то я не маю морального права спеціально писати про це пісні. Тиражувати, афішувати їх, робити з цього інформаційний привід. Люди не дурні, вони розуміють що це є кон’єктура. Це дуже низько. В результаті за це прийдеться колись відповідати десь вище. Тому я таких речей тупо боюся.

Кілька моїх пісень постійно звучало на Майдані, як і у 2004 так і тепер. Але вони не були написані спеціально під події, просто так співпало, що вони залишились актуальними і зараз. І це означає, що мало що змінилось в країні. Так от, думаю якщо ці пісні зникнуть, то це буде добре в якійсь мірі. Звичайно, як для автора це страшно, але це означатиме про позитивні зміни в державі. Пісня «Незнайомий мій брат» має 12 чи 13 років, а її продовжують співати під гітару у дворах. Її зі мною мало асоціюють, і композиція пішла своїм життям. Вона перейшла в народ і це напевно найбільше досягнення.

– Побажай щось франківцям на останок.

– У світлі останніх подій бажаю миру. Нам здавалось що ми пройшли потрібний рубікон в 91, потім у 2004, але мені здається, що найбільше ми його проходимо саме зараз. Це найбільше відчутно. Офіційно ще ніхто нам не оголошував війну, але вона вже йде. Наше покоління нічого не знає про війну. Ми щось чули там про Першу і Другу Світову, чули про Афганістан. Але це не все розумієш по справжньому, коли біля тебе зривається граната. Оце одразу отверезує.

Тому нам треба зберегти цю країну, більше нікому це не треба крім нас. Маємо зрозуміти, що як і серед людей так і серед держав кожен має свої інтереси. Тому ніхто не поспішає один одному допомагати. Це буває лише тоді, коли раптом у нас випадково співпадають інтереси. Тому надіймося тільки самі на себе!

Довідка:

Віктор Винник. Народився 1976 р. в місті Сколе Львівської області. З 1979 до 1981 проживав разом з батьками у місті Салехард на півночі Росії. Пізніше сім’я повернулась в Україну, у місто Стебник, а з 1984 року — у Трускавець. Там навчався у звичайній та художній школі.

З 1993 до 1998 навчався на художньому факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську. Протягом усього періоду навчання в університеті займався народними танцями, а також був гітаристом у вокально-інструментальному ансамблі при Івано-Франківській державній медичній академії. У 1996, будучи студентом, заснував гурт «МЕРІ».

Після закінчення університету, з 1998 до 2001 року, працював вчителем креслення в середній загальноосвітній школі в с. Уличне Дрогобицького району Львівської обл. 1998 знайомиться з гуртом «Немо» і як гітарист та автор пісень розпочинає з даним колективом співпрацю, яка тривала до 2003. З 2004 присвятив себе роботі в гурті «МЕРІ», яка триває й сьогодні.




Схожі новини:

Руслан Гайда – заступник міського голови з житлово-комунальних...
Гурт «МЕРІ» вже давно впевнено зайняв свою нішу...
Відомий піаніст Майдану Богдан говорить, що був тітушкою....
Лекцію Максима Сітайла в Івано-Франківську ініціював Андрій Кузнєцов, один з...

By Вадим Войтик 18 Лип, 2014 22:49


Загрузка...

Написати коментар

Нема коментарів

Наразі немає коментарів

Будь першим, залиш коментар!

Написати коментар
Перегляд коментарів

Написати коментар

Ваш E-mail не буде публікуватись
Позначені поля є обов'язковими*

WP-SpamFree by Pole Position Marketing


новини партнерів

Фейсбук

Google +