Франківський снайпер Нацгвардії Руслан Юрчишин: “Наша першочергова перемога – порядок в країні, ще попереду”

By Турій Роман 8 Тра, 2015 11:36

Франківський снайпер Нацгвардії Руслан Юрчишин: “Наша першочергова перемога – порядок в країні, ще попереду”

Схожі публікації

Loading...

Художник за освітою, Руслан Юрчишин, родом з Івано-Франківська. В родині — єдиний дорослий чоловік. Однак, минулого літа, Руслан вирішив змінити пензлики і полотно на приціл гвинтівки. Нині боець проходить лікування внаслідок отриманого вогнепального поранення. “Галка” напередодні відзначення Дня пам’яті і примирення поспілкувалася зі снайпером Нацгвардії Русланом Юрчишином про везіння і героїзм, “подарунки” від противника, творчість і перемогу.


— Розкажіть як потрапили в АТО? Стати снайпером — це був ваш свідомий вибір?
— Мені прийшла повістка, але за станом здоров’я не проходив — мав проблеми з підшлунковую, крім того, внаслідок травми внутрішніх органів мені видалили селезінку. Я написав заяву, що маю бажання служити і скарг на здоров’я не маю. Так і взяли… За півтори місяці навчань мій командир відчув, що я можу: коли формували батальйон на полігоні у Львові, я потрапив на стрільби офіцерів і снайперів, відстрілявся з ними один раз, і було вже усе зрозуміло. Однак, та зброя, яку нам видавали… З нею я б не назвав себе снайпером. Вже коли сам почав собі на приціл збирати, і це дійшло до керівництва, то вони мені його з Австрії замовили. Куля швидше доїхала за приціл. Я його так і не дочекався…

Руслан Юрчишин-0159
— Як воно було там?
Потрапив у 2-ий батальйон оперативного призначення. Стояли на важливій висоті, віджатій у сепаратистів, з якої проглядалися наші блокпости. Найближче відоме людям селище — Кримське, Лисичанськ теж недалеко. Точних дат не пам’ятаю, але десь з кінця літа і до січня протримався в бойових умовах. Як тільки нас привезли на останній об’єкт, на якому мене й ранили, нас почали бомбити гранатометами з першої години… Це була неділя, і ніхто не чекав такого повороту. Ми лише встигли вивантажити свій боєкомплект, а група, яку ми міняли, ще не встигла завантажитися. Це було якесь везіння чи щастя: в 15 метрах від наших ящиків з боєприпасами падали міни. Від тієї гірки і сліду би не залишилося, як і від обох рот — і їхньої і нашої…
За перші чотири місяці хлопці настільки здружилися, що інколи і через роки не можеш так довіряти людині. Хлопці там з цілої України. Більше бійців, мабуть, із Заходу країни, але є й хлопці зі Сходу. Був мужчина старший, років 60-ти. Але, його з нами не відправили, швидше за все на кухні залишили. А були молоді хлопці, які й в армії не служили, хоча строкова служба не є показовою. Ну і морально треба бути готовим. Якщо людина не хоче туди йти, то й не треба, щоб її насильно брали — це вже не боєць.
— Чи бували у вас ситуації, коли ви знали про розташування противника, а вони — по ваше?
— Я не міг далеко відходити від своєї вогневої точки, максимум на метрів 50. Навіть коли бачили в посадці групу, то відстрілювались і йшли зачистити територію на другий-третій день. Вони завжди забирали своїх, щоб розпізнавальні знаки познімати і зброю… На чергування старався вночі заступати, бо мені достатньо три-чотири години сну, а можу й добами не спати. А коли бачиш, що тебе поміняв напівсонний товариш, то і неохота його відпускати.
— Чим можна займатися годинами на чергуванні поки чекаєте ворога?
— У нашому варіанті — лише слухати і чекати. Наша гірка, була найвищою точкою в тому районі, з якої проглядалися і наші блокпости. Тому вона відігравала свою роль. Вдень нереально було не помітити звідти якусь техніку чи підрозділ. Старались втримати цю точку, і поки хлопцям це вдається.

Руслан Юрчишин-0171
— Як отримали поранення?
— На самий Новий рік. Інформація про те, коли чекати нападу проходить як в них, так і в нас. Тому керівництво попередило — чекайте на Новий рік “подарунок”. На свята нас завжди таким чином “поздоровляють”. Звично чекаємо мінометні обстріли чи гради, а тієї ночі близько до нашої висоти підійшла диверсійна група. Їм простіше — вони по “зеленках” і “посадках” бігають, а ми, що викопали, там і заховалися. Але вважаю, що це на краще, що в мене поцілив їхній снайпер: краще мене одного, ніж якби перестріляли всіх.
— Виходить, ви затримали диверсантів?
— Не те щоб затримав. У них підготовка — в диверсійні групи ідуть оснащені професійні найманці. Я ж навіть без приціла нормального був. Ми відстрілялися, мене поранили і я підняв шум. Так би вони, може, й ближче б підібралися. Всі зрозуміли в який бік стріляти, тому обійшлося без втрат. Окрім мене ще одного бійця з Чернівців поранено, але він вже бігає. Мені ще не можна на ноги ставати, але я рахую, що це дрібниці.
— Вам надавали допомогу на місці?
— Моєї свідомості вистачило напевне на якісь секунди. Отямився вже в бетеері, коли перевозили до Лисичанська, де першу допомогу надали. Хлопці били мене по обличчі, щоб я не відключився — крові втрачається багато, а до Лисичанська ще треба було доїхати. Я довго пробув в Центральному госпіталі МВС України — спочатку лежав, потім по трохи вставав на костилях з апаратом зовнішньої фіксації. Коли апарат зняли, і йшла підготовка до операції, довелося піти звідти. У виписці зазначили, що я самовільно покинув госпіталь. А в дійсності, звідти багато хто тікав, бо втомлювалися чекати на допомогу. Все ж за поранення не шкодую. Почуваюся нормально. Воно мене більше дратує, ніж мучить. Минуло вже чотири місяці, але щоб стати на ногу потрібно ще місяці три. Куля роздробила кістку, багато уламків повилітало. Тепер в Інституті травматології та ортопедії потрібно щомісяця робити знімки. За тиждень — проходитиму реабілітацію в Греції. Перед поїздкою пройду ще один огляд в Києві.

Руслан Юрчишин-0154
— До вашого підрозділу доходила допомога волонтерів?
— Звичайно, без волонтерів ніде не обходиться. До нас на висоту лише двічі заїжджали. Але ми й не хотіли, щоб машини потрапили під обстріл. На відстані чотирьох кілометрів був блокпост з рештою нашої роти – туди волонтери заїжджали частенько, допомагали по різному.
— Наскільки доречний героїзм на війні?
— Героїзм буває різний. Все треба робити з розумом. А просто вилізти під кулі, щоб показати з себе героя і ще й потім підставити хлопців своїх – це не героїзм, це дурість. У нас був один приклад героїзму – молодий пацан з Тернополя, водій. Пізно увечері застрягла машина на їхній території. Три бетеера відмовилися їхати, бо там стріляють. І Дмитро без відома керівництва сів сам у машину і поїхав туди. Витягнув людину. І навіть не скажеш, що товариша, бо боєць був навіть не з нашого батальйону. Після Дебальцевого він теж знайшовся останнім. На той час тих, хто не рахувався в частині, вважали вже зниклими. А він знайшовся аж через чотири доби з опіками і обмороженнями. Зараз десь в Києві по госпіталях лікується, але знайти його поки не вдалося.
— Що плануєте робити після реабілітації?
— Вирішив малювати картини і продавати їх на благодійному аукціоні поки більш нічим допомогти своїм хлопцям, які зараз там, не можу. Коли ти там був, можеш підказати волонтерам якої якості потрібне спорядження, де можна зекономити. Перед реабілітацією поїду ще до Києва, де за попередньою домовленістю з волонтером Лізою Масляк організуємо виставку, моїх картин і якщо вдасться – аукціон. На аукціон хочу також повезти картину покійного батька “Тарас Бульба і його сини” і картину дядька “Максим Кривоніс”. Планую засісти в Києві надовше, бо там є більша можливість їм допомогти.

Руслан Юрчишин-0177
— Наближаються 8-9 травня, сьогодні ми говоримо про ці дати як дні пам’яті і примирення. Для когось — все ж це День перемоги. Як ви сприймаєте цю дату? Якою ви бачите перемогу України?
— Я тепер мало слідкую за цим. Перемога в нас ще попереду. В першу чергу, не перемога над ворогом, а порядок всередині країни. Поки у нас все ще бардак, навіть не беручи до уваги війну. Та й там теж бардак, не все так ідеально, як озвучують в ЗМІ. Для когось війна — просто бізнес, додатковий прибуток. Але ми свою територію Росії не віддамо.

Розмовляла Ольга Суровська, фото — Юрій Гриньків.

Руслан Юрчишин-0165




Схожі новини:

Дещо скандальною останніми днями виглядає  інформація про Прикарпатський...
В неділю був затриманий командир силового блоку Коломийського...
Не так часто міський голова Івано-Франківська дає інтерв’ю...
Сашко та Юлія — приїхали до Івано-Франківська з...

By Турій Роман 8 Тра, 2015 11:36


Загрузка...

  1. Вова Травень 12, 11:39

    Просимо Видання розмістити дату і час проведення аукціону (Про який йдеться в розмові)

    Reply to this comment
Перегляд коментарів

Написати коментар

Ваш E-mail не буде публікуватись
Позначені поля є обов'язковими*

WP-SpamFree by Pole Position Marketing



новини партнерів

Фейсбук

Вконтакті


Google +