Дивні, а місцями огидні релігійні традиції інших народів часто викликають одну реакцію: дикуни. Нам не зрозумілі масові ритуальні вбивства Індонезії, публічні самокаліцтва в Тайланді та Філіппінах чи особливості святкування Дня мертвих в латинській Америці.
Втім, цього разу поговоримо про суто християнську традицію – зберігання черепів та кісток предків.
Власне любов до кісток була помічена не лише в християн. Зороастрійці взагалі забороняли ховати чи спалювати. Небіжчиків відносили на горбочок, там тіло тліло десь рік, ну власне не лише тліло, але й поїдалося тваринами. Потім вишкварені на сонці кістки забирали і використовували за призначенням, себто для поклоніння та приємних спогадів.
Іудеї свого часу теж полюбляли зберігати кістки рідних та близьких. Їх ховали двічі: перший раз, аби тіло тліло, а потім, другий, вже чисті від плоті рештки переховували в гробівцях. Місця для цвинтарів бракувало, тож такий спосіб дозволяв компактно зберігати всіх близьких родичів.
Приблизно з тих самих причин осуарії – кістниці – виникли і в католицькій християнській культурі. Були часи, коли людей взагалі ховали в підземеллях храмів. Втім частіше схема була така. Покійників ховали на цвинтарях біля церкви чи монастиря. Потім місце закінчувалось, тож рештки, а фактично кістки викопували і переносили в підземелля церкви. Цвинтар був готовий до нового використання.
Іноді у такий спосіб переносили масові поховання, що утворились внаслідок епідемій чи різанини а-ля Варфоломіївської ночі.
При цьому, попри системний брак місця церковники усіляко пручалися перенесенню кладовищ з центрів європейських міст. Ще б пак, адже мова йшла про чималі церковні доходи, пов’язані з похованням та утриманням цвинтарів.
Більше того, ксьондзи-хитруни заманювали на підвідомчі кладовища різноманітними піар-заходами. Скажімо в чеське Седліце абат начебто привіз з Голгофи святої землі та розсипав по тутешньому цвинтарю. У підсумку кладовище невеличкого присілку міста Кутна Гора перетворилося на популярне місце поховання не лише місцевих мешканців, але й жителів Центральної Європи.
Для перепоховання кісток на популярному кладовищі в XV столітті побудували каплицю, яку через кілька століть перебудували на церкву, по самі вінця забиту кістками небіжчиків.
Тож не дивно, що в різних куточках Європи і в різні часи з’являлась на світ Божий ідея ті кістки впорядкувати та якось оформити. Власне про оці окультурені осуарії наразі й мова.
Побачити вимощені людськими рештками підземелля можна в Італії, Франції, Іспанії, Австрії, Польщі. Ми ж з вами “гуляємо” по кісткосховищах вже згаданого міста Седліце та португальської Евори.
Так про Седліце. З кіня XVIII століття тутешніми землями володіла родина дуже давнього і могутнього роду Шварценбергів. Один з них в 1870 році найняв на роботу відомого різьбяра по дереву аби той оформив інтер’єри церкви з матеріалу, яким були вщент заповнені підземелля.
Вчені порахували, що на свою роботу майстер використав рештки 40-50 тисяч людей. Кістки перше відбілювались негашеним вапном, потім складались на купки. Частину кісток та черепів майстер використав для створення люстри, канделябрів та гербу родини Шварценбергів.
Свої моторошні шедеври Франтішек Рінт, так звали майстра, створював три роки.
Натомість в португальській Еворі інша історія. Капелу Осос, тобто Капелу Кісток збудували монахи бічну до церкви Святого Франциска в XVI столітті. За ідеєю каплиця мала нагадувати що все минає, а за життям йде смерть. “Ми, кістки що тут є, чекаємо на вас” – пише над входом.
Шедеврів типу чеських тут ви не побачите, та й масштаби скромніші. Кістки тут використані у якості декорації стін. Пишуть, що то рештки 5 чи 10 тисяч людей.
“Краще день смерті, ніж день народження”, – так пише на даху каплиці. Власне те ж можна було б написати на всіх осуаріях.
ФОТО ТИЖНЯ
